Якось один посередній партійний Писака сп’яну трахнув гарбуза. І щоби приховати сліди свого солодійства від зайвих очей, закопав на городі вночі. Але у ті атеїстичні часи він і врахувати забув, що за вікном якраз Молодик. І так сталося, що в закопаний гарбуз вдарила блискавка.

Воно наливалося й зростало, лускало, неначе попкорн, і почувся страшний чи-то стогін, чи-то крик:

– Ба-атьку! – Так народився Піїта, недолюдина-недопоет.

Коли Писака побачив його зранку, то сильно злякався. Потім, впізнавши в ньому сина, спершу хотів утопити. Але гарбузова субстанція постійно спливала як те дерево чи пінопласт, чи ще точніше – гівно. Потім спробував своє дитя завезти в ліс, де воно два тижні жерло власне гівно, аби вижити, й невпинно шукало шлях додому. Зрештою Піїта, обідраний і майже безмовний, знайшов рідні пороги.

Так траплялося ще кілька разів.

Писака навіть пробував переїжджати, брати участь у літературних зустрічах, щоби не привертати уваги. Але все закінчувалося однаково: Піїта знаходив його. Тому довелося прийняти до сім’ї виродка за всіма паперами. Він став прокляттям і без того не дуже вдалого батька, очорнивши його ім’я остаточно для молодих і ненароджених поколінь.

– Ти виїбав гарбуза?! – постійно пиляла Дружина, – Як ти міг так вчинити? Ти головою подумав? А як мені тепер бути? Всі баби говорять, в комісійці всі перешукуються!

– Пошла на хуй, сука! – переходив на міцну інтернаціональну Писака, перекидав чергову чарку та починав мутузити свою жінку з усієї дурі, що в ньому була.

А Піїта ріс і бачив це на власні очі. Він і без того не відрізнявся вродженими розумовими здібностями, а на тлі постійних сімейних бійок, де часто перепадало і йому від обох, остаточно підірвав свою психіку – почав писати вірші.

І не прості вірші, а сонети. Ідеальні петраркіанські сонети, які свого часу остогидли навіть Петрарці. Він римував чітко, вивіряв склади, вигадував слова без сенсу й додавав їм власні сенси. Але… через те, що у нього ніколи не було душі за правом народження, всі його твори вдавалися беззмістовними, стерильними. Воістину він був першим вітчизняним штучним інтелектом. Батько помітив незвичне захоплення сина й почав його бити ще більше, аби той покинув це діло й не ганьбив перед Партією. Згодом він почав запрошувати й друзів зі свого літературного салону, щоби садистично розважатися над гомункулом усім гуртом – так Піїта став вхожий до радянської літератури. Ще у сьомому класі його надрукували в місцевій газеті «Огонек». Не сказати в якій саме, адже таких «огоньків» була булева хмара, та десь таки точно надрукували, у колонці «Літературні перли». І сталося так, що позерство та шаблонна канонічність стали сенсом життя Піїти.

Якось до Писаки прийшов його товариш, аби разом помутузити Піїту, і зізнався в процесі, що так і не написав корони сонетів, бо воно йому на хер не було потрібно, і навіть він – творець циклів про Леніна! – не міг написати двісті віршів просто висмоктаних з пальця за одну поїздку до санаторію. А Піїта почув це і… згодом зробив, написав корону сонетів. Потім другу, третю, десяту, і всі – на вічну тему! Ні в кого в світі такого не було, бо нікому не було потрібно, а у нього було і йому було потрібно.

Жалюгідна поезійка, вироблена титанічними графоманськими потугами, змогла привернути своїм літературним подвигом якусь локальну літературну премію уже після розпаду, але на тому все сходження на Парнас і закінчилося. Піїті було мало такого визнання! Адже в нього була глибока душа, якої не було, й венерично багатий внутрішній світ. Тож одного разу він вийшов на вулиці.

– Слухайте! Слухайте, люди! Я повчаю вас про Надлюдину. – нескромно кричав гомункул про себе самого. Всі, в кого було бодай на міну мізків, проходили повз після другого речення. Але позіхаки збиралися довкола, невдалі домогосподарки виглядали з вікон, а маргінальні ізгої з мандрівного цирку вилазили з канав. Усього-провсього їх зібралося п’ять чоловік, разом з Піїтою, звісно ж. Так народився черговий літературний гурток, але вже не в тоталітарній машині, а у вільній Україні, якій було цілком насрати на пропаґанду такого роду, як піїтство. Тож ніяких зобов’язань держава на себе не брала цього разу й дозволила цим нікчемним і соціально безплідним «митцям» розвиватися самостійно настільки, наскільки власного духу вистачить.

Вони писали, писали, писали… Піїта був метром, а його приблуди – сантиметрами. Вони писали корони сонетів, вінки сонетів, тріолети, канцони, пасквілі й оди самим собі (а метру – в першу чергу!). Так вони змогли існувати незалежно від суспільної думки багато-багато років та штурмувати раз-у-раз поетичні береги Вітчизни, сподіваючись на визнання. І щоразу їхні претензії не досягали навіть рівня Дарії Лісич з її «сумськими дачами». Так розвивалося й деградувало українське письменство на своєму самобутньому шляху чи не цілу епоху, золоту… по кольору дощу.

Але вже у пеклі Писака випросився поглянути на свого сина ще раз. Він прийшов до нього уві сні й нічого не сказав, побачивши, що той накоїв. Тільки сумував, лив сльози та соромився. Потім повернувся спиною до гомункула та пішов удалечінь під всюдисущу луну жіночого «Ти виїбав гарбуза! Як ти міг так вчинити?!»

Втомившись від тяготи війни та несправедливости командування Льоха Городань пішов у СЗЧ. Він влаштувався за договором на цукрову фабрику, де працював до бусифікації, і кілька місяців потім жив у будці прямо на території підприємства – дуже боявся, що до нього додому прийдуть, що, звісно ж, і зробили кілька разів. Мився в загальному душі, їв у цеховій курилці й виходив за паркан лише щоби докупити їжі.

Але він все невдовольнявся й кропітка праця йому швидко здалася негідною того, хто горів у окопі за Батьківщину. Він звільнився, прихопивши із собою лояльного п’яницю Сергія Байбаченка, та почав шукати інших шляхів заробітку. Зійшлися товариші на тому, що було би непогано пограбувати якийсь середній приватний будиночок і рвонути через Тису, де вже й почнеться справжнє життя.

Кілька днів вони підшукували симпатичний будинок, не бідний з виду, але й не такий заможний, щоби там були камери чи сигналізація від приватних охоронних компаній, яких так багацько розвелося після 24-го лютого. І ось пригледіли вони собі навіть такий, де не помітили ніяких ознак собаки. Була перша година дня вівторка, коли вони перелізли через паркан і почали відчиняти ломом двері, досить методично. Одразу за першими дверима стояли другі, для утеплення, та цього разу незачинені, хоча й мали барашик.

Коли вони увійшли, то побачили на стінах кілька оленячих голів і картинних репродукцій, що свідчило про правильність вибору. План був простий: перерити все у пошуках готівки, цінностей, платіжних карток, з якими якось-то потім буде, і, можливо, прихопити з собою ще щось невелике.

Яким же було здивування двох горе-крадіїв, коли з’ясувалося, що тамтешній господар зачиняв двері тільки за звичкою, а не за потребою, і що він насправді спустився на кілька годин до льоху, прилаштованого під кімнату для дозвілля. Так склалося, що це був двометровий амбал атлетичної статури й вагою близько сто сорока кілограмів. Він опинився прямо за спиною двох товаришів, спіймавши їх на гарячому. Скориставшись ефектом несподіванки та своїми фізичними перевагами, він без проблем впорався з алкоголіком і хирлюватим дезертиром – відмутузив їх добренько й зв’язав.

Що характерно, Борис Костенко, господар дому, надавав перевагу товариству чоловіків і вже відсидів десять років за зґвалтування кількох неприхильних незнайомців з вулиці. Після виходу він вирішив не порушувати закону. Зайнявся колекціонуванням біблій різними мовами, пляшок від елітних алкогольних напоїв з АТБ й завів собі постійного коханця на утриманні Валіка, з яким і жив до самої трагічної смерти останнього.

Валік загинув на цій війні…

Справа в тому, що одного рокового дня світло дали не за графіком, і Валік зі своїм членом у розетці згорів. Тому Костенко був останнім часом, м’яко кажучи, не в гуморі й терпів вимушене сексуальне утримання. Додавалося й те, що він зненавидів державу, яка відібрала в нього коханця, та переживав щодо неї внутрішній бунт. Тому й не став викликати патрульну поліцію, а вирішив поєднати приємне з необхідним. Він спустив двох бідолах до свого льоху, де систематично ґвалтував їх і сексуально знущався над ними як тільки міг. Те, що Льоха по дурости поблагав ще до першого заходу про пощаду, аргументуючи тим, що він в окопі горів за всіх, було точно зайвим, адже в агресивного гомика з’явився черговий привід відігратися на тих, кого він вважав непрямою причиною своїх нещасть, на низькопоклонниках держави, що й було артикульовано. Коли ж Льоха відчайдушно провив, що він СЗЧ одразу пілся учебки й навіть до Покровська не доїхав, то стало ще гірше, бо наклався ще встановлювано-мужнісний контекст. Власне, це все було взяте тільки зі слів Бориса потім, а самі ми не думаємо, що зайвий привід йому був потрібен взагалі.

П’ять днів колос титанічно вершив свій народний суд, навіть не думаючи зупинятись. Він годував своїх бранців горіхами та козячим молоком, аби вони погладшали, а їхні дупки налилися соком. Навіть не розв’язував обох, а просто пхаючи в горлянку та заливаючи через лієчку. Час від часу він виносив їх по черзі до ванної кімнати, щоби всадити на унітаз і полити водою, так само зв’язаними. Але це останнє, суто гігієнічне та гуманне дійство згубило зрештою всю справу. На п’ятий вечір Костенко щось не розрахував ризики, розслабився й знову побив Сергія прямо в ванній і почав анально наругуватися над ним. Він і уваги звертати не став, що кляп вилетів з невільницького рота, а крики та стогін лише підзадорили його. Приглушені звуки почула стара сусідка з наступного двору, яка вже давно точила зуб на Бориса. В колишньому, районна шльоха з дев’яностих, що знепліднилася після аборту, озлобилася від того й постійно поголосила про когось, зателефонувала куди треба, а патруль вже й натрапив на підозрілі сліди колективного многорівневого… злочину.

Ніколи раніше ті поліціянти не бачили такого відчаю в очах чоловіків. Невдалі крадії на примусовій сексуальній службі були цілковито знищені. А Льоха ще й дахом поїхав, принаймні, його визнали неосудним і відправили до жовтого дому на Ігрені. Він, звісно, і припиздів трохи, мовляв, бачить себе зі сторони й усюди ввижаються йому дезертири.

На інших же двох чекала доля цілком відповідна їхнім вчинкам.

Колись давно люди згрішили проти Неба, зруйнувавши храм його та пограбувавши,

а всіх довкола того храму вбивши, не жаліючи ані жінок, ані дітей.

І не було меж люті Всевишнього тоді, і він зібрав дітей і дружину свою, і всіх богів небесних разом у Високому Домі, щоби повідати їм свою волю.

Вогонь палав гнівом на людей і закликав батька випустити його, щоби попалив він посіви їхні та ліси, та багатьох тварин убив,

і щоби води закипіли та плавала у них загибла риба.

Він хотів покарати людство за пиху, та так, щоби лише налякати й примусити до покори; щоби люди відбудували храм і принесли щедрі дари вишнім.

Зоря пропонувала інше: проповідь і покаяння,

бо любила вона людей, яких щоранку та щовечора опікувала своєю увагою, і знала, якими можуть бути вони.

Недовго тривала суперечка між дітьми Неба, бо втрутився він сам і наполіг на своєму.

Сказав батько-Небо, що хоче випустити з-під гори Змія, якого полонив був Буря, аби той страшний звір знову пожер сонце, втопивши землю в пітьмі та холоді, доки не помре на ній все, що було живим під сонцем.

Тільки після смерті останнього подиху накаже Небо Бурі побороти Змія та звільнити сонце, щоби вже на мертвій землі створити життя краще за попереднє –

так сказав Найстарший.

Вжахнувся тоді Вогонь жорстокости батька,

і всі боги.

І не знайшлося серед богів того, хто виступив би проти рішення відкрито, окрім Зорі, хоча ні Буря, ні Земля, дружина його, не погодилися з ним у серці своєму.

– Як смієш ти опиратися моїй волі? – сказав Небо, – Хіба не я є початком усього? Хіба не за мною і останнє слово?

Зоря хотіла заперечити й переконати його, але не дав він їй докінчити слова.

Наказав тоді Небо Бурі відібрати у Зорі чарівний ліхтар, який вона щоранку запалювала на сході та гасила щовечора на Заході. Але син відмовив, сказавши, що не може відбирати батькові подарунки.

Розлютився Небо ще більше, бо його ж законом проти нього пішли, але не вразив Бурю, а сам піднявся з трону свого

та відібрав у Зорі ліхтар і зламав його через коліно.

Страшне червоне світло заповнило тоді Залу і Зоря впала на коліна ридаючи,

а Вогонь відвернувся,

а Буря обурився в серці своєму.

І тільки Земля, мати всіх, підбігла до Зорі, щоби її втішити.

І випустив Буря за наказом батька Змія з-під гори, і пожер той сонце, що впала земля у пітьму непроглядну. І почали мерзнути та вмирати люди, і всі тварини на землі; а ріки скувала крига.

Почали гуртуватися тоді люди, щоби помогти одне одному пережити це горе, хоча потуги їхні були слабкі проти гніву Всевишнього.

Де-не-де спалахували вогники серед пітьми, біля яких збиралися люди. Не було між ними різниці тоді ні в язиках, ні у племені, бо всі вони були єдині перед загрозою смерти.

І постав серед них Близнюк – один із тих, хто боронив храм і був воїном його,

і повчав людей доброму.

Багато хто дослухався до його слів у ті холодні ночі.

Зоря, разом із матір’ю своєю, повстали проти Сяйного і вирішили хитрістю виправити, що він накоїв.

У Високому Домі були священні ватра, які беріг Вогонь, і які для богів були джерелом їхніх менших ватр, біля яких зігрівалися вони та біля яких бачили світло.

Увійшли Зоря з матір’ю до місця де сяяло величне світло, але заступив їм Вогонь шлях. Зоря підійшла до нього, та не побачила в очах його злости. Він хотів поговорити й висловити сумнів.

Не того він хотів, що сталося, і не хотів він бути співучасником того, що вважав злочином.

– Я – бог, але ніщо людське мені не чуже, – сказав Вогонь матері та сестрі своїм.

І сказала тоді Земля, що не так уже палає вогник,

і що навіть у його гніву є межа.

Вогонь оповів їм, що Буря на той час пильнував Змія, аби той іще чого не накоїв, і що брат його достатньо сильний, щоби не потребувати в цьому допомоги.

Але Вогонь пішов на поміч брату, полишивши священні ватра без нагляду, бо буцімто не був упевнений. Тоді Земля й Зоря взяли від вогню священного та запалили новий день без сонця, що розтанули ріки і люди змогли зігрітися в променях, хоча вже були готові до смерти.

Раптом світанок без сонця згаснув. –

Це Небо помітив бунт проти себе й одразу зрозумів, хто винний.

Дмухнув батько так на східний вогник, що він погаснув без сліду.

І заточив тоді Небо дружину свою в покоях їхніх без права виходу до часу, який він сам вирішить,

а доньку свою він скинув з висот на землю, де мала вона зазнати тої ж муки, що і люди, яких любила більше волі Всевишнього.

Понівечена та принижена богиня сиділа у печері тоді, біля вогню, зігріваючись і чуючи відгомони мертвих у серці своєму. І це було страшніше для неї за холод.

І вона засумнівалася в своїй правді,

в тому, що правильно вона вчинила,

бо втратила вона всі божественні дари і жила, як людина, в той жахливий час.

І довго міркувала вона чи варте воно було.

І допомагали їй у ті важкі часи служка її вірна, що приносила таємно їй тепліший одяг від Бурі та дрова від Вогню, і мед від себе. Це полегшувало Зорину долю, хоча соромно їй було приймати ту поміч і наражати на небезпеку близьких.

Але прийшов до її печери Близнюк, що шукав уцілілих серед пітьми, не жалкуючи себе, та попросив погрітися біля ватр. Не впізнав тоді він у юній дівчині божественного єства і спілкувався з нею, як з людиною, без секрету та пишнот.

І розкаювався Близнюк у провинах людських

і власних,

і висловлював віру в прощення майбутнє,

і повчав Зорю, що жити треба по-сумлінню

й закликав її піти з ним до інших, аби разом триматись.

Встала тоді Зоря й подякувала за доброту йому, але відмовила в запропонованого, і вийшла з печери на лютий холод, попри заклики та благання лишитися біля вогню.

Стала тоді Зоря на горі високій і висловила пошану людям.

Вирвала вона своє серце, що впавши з нею з висот, розбилося на уламки. – Одні з них пішли на небо – так з’явилися зорі. Інші лишилися на землі й тепер ми їх називаємо світляками. Ще інші пішли у води й там засяяли вічне світло, непідвладне волі Неба, бо були вони від Зорі.

І побачив тоді Небо нові джерела світла, хоча й слабкі, і відчув, що не має влади над ними і здивувався.

Міркував він тоді, аби випустити Зорю й Землю та примиритися з ними,

але не знав ще, що сталося.

Тоді вбіг до Зали Вогонь і розповів усе,

прийшов за ним і мовчазний Буря.

Розкаявся тоді Найперший Батько у дурості своїй і щиро заплакав. І прочитав тоді слово прощальне по Зорі, що ніколи вже не засяє знову.

І наказав Бурі він вразити Змія та полонити його знову ще глибше та надійніше, щоби вже ніхто не міг його дістати,

і звільнити сонце він синові своєму наказав у розпачі.

Так було в найдавніші дні, і таку жертву принесла Зоря за нас перед тим, як воскреснути знову у своїй подобі, як раніше. І в світі є частинки серця її, що не дадуть більше ніколи згаснути світлу остаточно. Це – зорі небесні, тварі надземні й підводні.

(номінуватимемо на Оскар як документалку)

Виходимо в поле.

Навприсядки український солдат гидить із серйозним обличчям. Кидаємо за кадром петарди «Корсар» по 15 грн/штучка – типу це вибухи.

Починаємо повільно наближати об’єктив камери до обличчя воїна, щоби показати його незворушність і серйозність, з глибоким поглядом. Зрештою, рукою з-за кадру кидаємо йому в щоки грудки із землею – типу це від вибухів розлітається, а він сере незворушно.

Коли об’єктив уже достатньо наближений до лиця, за кадром маємо пукнути (напевно, ротом) – у цей момент губи солдата трішки здригаються, але обличчя лишається серйозним і незворушним.

КІНЕЦЬ

Бюджет фільму – 3000 грн, з них 2800 – на зарплатню Кажанні, яка напише для нас саунд, + петарди, і ще 100 грн на два літри розливного «Пілсена», щоби відзначити.

Показуватимемо фільм в усіх кінотеатрах країни. Всі гроші від показу підуть на закупівлю карети швидкої допомоги для N-ї бригади на N-кому напрямку.

(написано під трек «Магія» Кажанни)

Він більше не був Іваном Лелекою, українським поетом і бандуристом з дешевого сільського кабаре.

Його позивний – «Туз».

Коли почалася Російсько-українська війна, його мобілізували. Насильно, бо він ховався у возику з гарбузами, намагаючись перетнути румунський кордон.

Штурмовик.

Туз убивав російських чмонь професійно та чітко, так само як і колись писав свої сонети. Тобто бездушно. Але не зразу він таким став.

Ні.

Йому довелося багато крові пролити перед тим, як стати машиною, обісраною від страху машиною смерти.

Його переслідували флешбеки, нічні жахіття.

Він отримав серйозне поранення на передовій глибокого тилу. Принаймні так мені сказав дядька за столиком на ВЛК, який косив від фронту за мій рахунок. Про що це я? Продовжуємо.

Він майже увесь час сидів удома, один. Майже нікуди не виходив. Туз пам’ятав того російського хлопчину, що біг на нього із саперною лопатою, коли чмоні пішли в рукопашну.

Туз убив його. Тією ж лопатою…

Він досі бачив перед собою його обличчя.

Туз убивав професійно та бездушно, як і колись писав свої сонети. Але перед його очима було багато обличь. Молодих і мужніших, майже старих. Вузькооких і цілком слов’янських. Усіх їх він убив перед тим, як стати таким.

Сьогодні Туз прокинувся рано вранці та подивився у холодильник. Ще вчорашня яєчня лежала на тарілці. Холодна і бридка. Її треба нагріти в мікрохвильовці.

Він багато думав про те, якими були би ті, кого він убив, якби не вбив. Він думав, але вбивав професійно, сонетоїдно.

Як важко стало жити. Він страждав. Йому снилися жахіття, його переслідували спогади про те, що він бачив, чув, про те як побратими напилися й пустили його по колу, коли білосніжка не прийшла.

Людей змінює війна. Особливо – таких.

Він більше ніколи не буде таким, як раніше…

А колись він давав каверні концерти. Грав на електробандурі з іще одним хлопцем. Про нього нічого не було чутно з тих самих пір, як його також мобілізували. Точніше, його побили вісім амбалів у балаклавах, з брониками й одним автоматом, закинули в бусик і повезли на передову. Так говорили ті, хто бачив.

Скоріше за все, він помер. О ні… краще би його викрали прибульці в сексуальне рабство, але щоби він жив… Але чи могли би його справді викрасти прибульці для хтивих забаганок, аби він жив, а не помер десь на нулі?

Його обличчя було таке саме, як у того російського чмоні зі саперною лопаткою…

Може вони далекі родичі? Точно родичі, адже в тому хлопчині українського було тільки на півстрофи калічного вірша.

Спочатку Туз убивав невпевнено, непрофесійно, із дієслівними римами. Так він убив того чмоню.

Треба поставити до мікрохвильовки яєчню та нагріти її.

Бідний чмоня… Може він також був поетом до того як прийшов сюди вбивати та ґвалтувати людей? Поети часто таке роблять на дозвіллі. Довелося вбити його. Його ж саперною лопатою.

Колись Туз писав сонети.

Але тепера в нього тремтіли руки, коли він намагався. Думки плуталися. Він більше не міг. Не міг, адже у ньому самому з’явився бодай якийсь зміст, відсутній в усіх його віршах. Він більше не міг… Лише професійно вбивати. Він убивав так чітко та професійно, що якби це було написання сонетів, то вже точно в нього була би корона вінків безголових сонетів.

Він убивав усім, що траплялося під руку. З вогнепального, ножем, шпичкою, чмониним же пальцем. Професійно вбивати тепер – це все, що він міг, але навіть цю можливість він утратив. Там, за вікном, досі тривала війна. Та він був уже вдома. Адже відкосив…

Один-єдиний самопостріл у самісінькі яйця. І вже є власна квартира в гуртожитку, а не задрипана сільська хата.

Яєчня, яєчня…

Важке поранення.

Принаймні так мені сказав той дядечко за столом, коли я питав його: «А ти чого служити не підеш? У мене хвороба, а ти за мною до самої лікарні поліз, аби сраку свою прикрити, с*ко. Вилікував мене за п’ятнадцять хвилин? Як мого двоюрідного дядька, який до Вінниці на суд їхав по статті? Да, бля, падло?» Не важливо.

Туз часто ридав.

Спогади душили його. Але він міг лише вбивати. Як людина він був знищений цілком. Ну… він і так був не надто, але потім точно цілком знищений – так ліричніше. Лишилася сама оболонка. Ніякої поезії, навіть стерильної.

Лусь!

Що це?!

Яєчня «стрільнула» в мікрохвильовці.

Але Туз цього вже не розумів. Він схопився за голову та закричав. Заволав.

Лусь! Лусь!

– Годі! Годі! Не треба! Я не хочу! Ні, годі, я не хочу!

Туз скочив до шухляди та дістав із неї стару сокиру, привезену ще з села.

Того далекого дня, покидаючи село, він хизувався, що тепера велика людина, а вони всі – бидло. Що тепера питиме не ацетонову палену горілку, а акційне пиво з АТБ.

Він розніс мікрохвильовку на друзки. Він рубав усе навколо, розносив власну квартиру, вибивав вікна, рубав двері, трощив дзеркала.

Що таке Туз? Що сталося?

«Чмоні! Підори! Побільше підорів забрати із собою на той світ, доки вони мене не вбили!» – певно, саме це було йому в голові.

Туз вибився через двері на сходи. Там стояла жінка.

А-а-а!

Він зарубав її.

Зарубав професійно, як досвідчений сонетяр. Проколов череп навпіл. Він рубав її труп. Вона встигла лише коротко крикнути.

Туз рубав двері ліфта, намагався їх гризди, але марно. Щось не дуже вдавалося.

Він рубав сусідські двері, доки їх не відчинили. Тоді зарубав сусіда на місці та вбіг до його квартири. Він рубав усе, що бачив. Жінку, кішку, трощив усе довкола.

А-а-а!

Туз бігав сходами згори донизу. Нарешті він вибіг із під’їзду та почав рубати все, що бачив. Що ти робиш Тузе, колишній коханцю Муз? Яка кривава Поезія!

«Чмоні! Підори! Побільше підорів забрати із собою!»

Він накинувся на дерево, що росло на дитячому майданчику. Слава богу, там не було дітей. Тільки якісь кілька підлітків, яких він уже зарубав.

Вони волали і перед тим, і в процесі.

Туз убивав професійно. Він писав свої криваві сонети, безголові сонети.

На галас збіглися люди. Кількох він зарубав, а потім накинувся на дерево знову. Він рубав дерево. Сокира вилетіла йому з рук після третього-четвертого удару та полетіла кудись убік. Туза це не зупинило. Він бив дерево руками та ногами, своїм тазом. Увесь закривавлений. У чужій крові. Він боровся з деревом, щоби забрати із собою побільше чмонь.

Але мужики, нарешті змогли згрупуватися та кинутися на нього. Туз відчайдушно відбивався. Одному вгризся у горлянку та відірвав вухо. Але його змогли нарешті скрутити. Його сильно побили, зламали йому чи не всі кістки, струс мозку був, вибита щелепа.

А жіночки телефонували до поліції… чи до швидкої.

Приїхали й поліцейські, й карета. Одразу ж на місці стало зрозуміло, що Туз втратив зв’язок із реальністю, став Поетом.

У дев’яте відділення! – Для неосудних і тих, що під судовим слідством. Швидко!

«Побільше би підорів забрати із собою, доки вони не вбили мене»…

Туз добре впорався. Він убив, зарубав, може, дюжину людей, і кішку. Чортова дюжина! Майже сонет…

Чудове число перед тим, як піти до пекла. Сатана чекає вже давно. На нього чекали всі ті хлопці, яких він убив. І той чмоня із саперною лопатою, якого він убив нею ж, також чекав на нього. Сатана чекає, аби вершити літературну критику востаннє.

Але Туза не забрали до пекла, ні. Просто відлупашили до напівсмерті. Він звик до такого ще з дитинства…

Його повезли до дев’ятого відділення. Зв’язаного, наколеного. Йому вставили крапельницю та постійно щось підливали, доки везли, щоби він, не дай бог, не оклигав. Навіть із переламаними кістками Туз був небезпечний. Мабуть… Йому хотілося в це вірити.

Коли він прийшов до тями, то побачив, що його пов’язали всім чим тільки можна, а в рота запхали трубку для їжі. Він був у гамівній сорочці, в бантиках Хелоукіті, а на додачу прив’язаний до койки. В руку була встромлена крапельниця. Біла палата з непокритими стінами стінами, ізолятор. Хоча… Чому непокритими? На білилі були написи лайном, якісь єврейські літери.

Двері відчинилися.

До палати в супроводі двох амбалів із кийками та шокером зайшов лікар. Він був загримований під клоуна, під Джокера. Поставив стільчик біля койки. Й Тузу одразу стало не по собі. Він відчув ядрений сморід Фіналгону десь із лікарських штанів.

– Ну, вітаю тебе, Ваня. Звуть мене Олег Віталійович. Я твій доктор віднині. Ти розумієш мене?

Туз кивнув.

– Розповідай, що із тобою таке трапилося, що ти за сокиру вхопився?

(папери знайдені у туалеті)

З дитинства ти боявся, що тебе викрадуть прибульці і…

«І що вони з тобою зроблять?» – питали всі довкола. Що вони зі мною зроблять?! Що вони зі мною зробили, кляті сірі виродки! Ох-ох…

Не можу це в собі більше тримати. Треба довіритися паперу. Тільки тихо. Вже не вперше хтось стукає до дверей кабінки, де я засів, і питає чи є там хто. Я лячно відповідаю, що є.

І все!

Мене більше не питають, а йдуть далі. Це підозріло. Зі мною щось діється. Дуже свербить дупа, і все тіло. Я давно не мився. Це все дуже підозріло. Зі мною щось коїться. Я перетворююся. В мене ніби змінюється тіло. Але не зараз, не зараз. Я маю розповісти спершу, що зі мною трапилося. Все від початку. Від початку, Миколо!

Я точив свого ножа. Він вдавався настільки гострим, що міг різати логічні зв’язки, або порізатися можна було лише глянувши. Тож я не дивився. З вулиці чулися гучні зойки-ойки місцевих педиків Сашка та Миколи (клятий гомонутий тезка!), що ніжилися. Потім якийсь галас сусідів. Це вони прийшли на розбірки, бо який приклад дітям! І як можна спати! Що за неподобство!

Мені було майже байдуже.

Точив свого ножа далі, як ні в чому не бувало. Потім було затишшя. Всі вгамувалися, а педики поснули. Більше не ахали за той день. Я дуже запізнився зі сном. Все не лягав. Аж раптом… Світло! Паралізуюче світло, що проникає аж під шкіру та просвічує наскрізь. На нього було неможливо дивитися. Але й відвернутися я не міг. Біль! Мене потягло через вікно на вулицю. Потім – у небо. Мене викрадали прибульці, і я був такий беззахисний!

Господи, що вони зі мною зробили?

Я прокинувся на операційному столі й мої руки та ноги були прикуті лазерами. Лише голова могла ворушитися.

Довкола стояли вони… Сіренькі маленькі чоловічки із воловими очима. Вони вивчали мене. Аж потім голоси у голові: «Ми прийшли з миром! Ми прийшли з миром! Подо-подоляночка, молодесенька! (І щось поганою англійською, я не зрозумів)» Лазери задрали мені ноги та розвели їх так, щоби відкрити доступ до дупи, а сам я міг бачити кожного, хто до неї наблизиться. І тільки тоді я зрозумів, що я голісінький. А довкола по кутках у лазерних клітках іще були корови, зайці чи кролі – я не знаю! І я розумів, що на них чекає та сама доля, що й на мене.

«Ми прийшли з миром!»

Господи! Вони підвезли до мене якийсь механізм і розтулили мені булки. Це була інопланетна клізма-монстр! Вони клізмували мене. Бл*ть, господи (сліди крапель), вони клізмували мене десь чверть години. І це було нестерпно. Я кричав. Не знаю, чому вони не закрили мені рота. Може, їм подобалося?! Може, вони такі садисти? Інопланетні недорослі садисти! Господи, це все було, як нічне жахіття!

Як же свербить дупа та все тіло!

Після промивки один із них запхав свою руку по плече мені в сраку та зробив іншим незрозумілий знак головою.

Це був знак починати.

По черзі вони ґвалтували мене. Їх було п’ятнадцять чоловік! Господи, бл*ть, п’ятнадцять й*баних чоловік з непропорційно здоровезними членами їб*ли мене в сраку півночі. Господи, за що? За що? Але я і відчув у собі якусь неймовірну здатність потім.

Розум прояснів.

Розум ніби вийшов за межі черепа.

Прокинувся я такий самий голий у полі. Один. Нікого поруч не було. А з дупи текла якась зелена жижа. І до найближчого села я йшов чи не з півгодини. Я намагався прикритися. І спитався… але я чув їхні думки! Я чув думки всіх, хто довкола, я чую їх і нині!

«Алкоголік!», «Збоченець!» – думали вони. Я спитався, де тут поліцейський відділок або щось таке. Вони зателефонували до поліції й мене забрали. Але думали вони зовсім не так по-доброму, я знаю!

У відділку я розповів, що мене викрали та зґвалтували. Я не казав хто. Але я почув голос думок цих поліцейських. Вони спершу нібито й вірили, а потім вирішили, що я божевільний, коли почав плутатися у вигаданих подробицях. Я ж не можу сказати, що мене *бли прибульці! Й*п твою мать! Я заперечував, що я божевільний, бо вони так подумали. Але це не допомогло. Вони викликали карету. Тоді я спробував піти, втекти. Але вони закували мене по руках і ногах і приставили якогось амбала.

Мене забрали на швидкій і везли кудись кілька годин. Звичайні хлопці. У когось сім’я, хтось втомився. Для них це була робота. Я чув їхні думки.

Нарешті мене привезли, швиденько оформили та закинули до відділення.

А там…

І про це теж треба розповісти!

Мене закинули одразу до ізолятора, як буйного. Я гадав, що зі мною бодай хтось поговорить, але ні. Там я не чув думок, нічиїх. Аж до ночі. Вночі відчинилися двері. Увірвалися два амбали й мутузили мене кілька хвилин, що я й поворухнутися не міг. Потім зайшов він… завідувач. Олег Віталійович. Він був у гримі Джокера і з радіо під пахвою. Амбали одразу вийшли та зачинили за собою двері. Завідувач увімкнув світло. Він сказав мені:

– Я хочу, аби ти уявив, як жалієшся комусь, мовляв тебе психіатр у гримі клоуна зґвалтував.

Потім він дістав гандон і… Фіналгон! Господи, бідна моя срака!!! (краплі) Як же пекло мою незайман… займану лише п’ятнадцятьма прибульцями сраку!

Він вмикав на радіо Лану Дель Рей на повну гучність і ґвалтував мене. І так щоночі. Кілька місяців. Я не міг цього терпіти, але чи не всі мої кістки вже хрумтіли від побоїв. Господи, за що!

Але одного дня я втік!

Я перетворився на жіночий тампон і своїми ніжками-нитками пішов до сестринської. Сховався серед інших тампонів, бо Наташа їх ховала на робочому місці про всяк випадок. Скільки галасу було, коли мене не знайшли ані в палаті, ані деінде.

А я все чекав.

Зрештою, Наташа вставила мене і я підкорив її розум і волю. В її тілі я втік до лісу й там переховувався. Здихавшись Наташі, луснувши її голову силою думки, я знав, що додому повертатися було небезпечно, бо психіатри вже визначили хто я і звідки. Вони би шукали, і шукали там! Зрештою я дійшов до якоїсь заправки чи що це. Тут засів у кабінці туалету й пишу це. Попросив ручку та кілька аркушів. Дуже попросив. Касирка дала.

Як же все болить, як же свербить срака! Щось не те. Знову постукали у двері. Але голос я впізнав. Це голос… ні, не може бути! Чому я не чую його думок? Він не дає мені? Хто це? Гаразд, це не так важливо. Я вже закінчую. Сховаю записки під бачком.

***

Я й уявити не міг, яку владу мені запропонували задарма. Якби ж я знав, то і слова лихого не сказав би про моїх товаришів і братів. Тепера я один із них. Я можу читати думки та контролювати свідомість нижчих приматів. Я можу рухати будь-які речі силою думки. Мій розум неосяжний для мавп. Я змінюю саму матерію і навіть ці чорнила перетворюю на друк одним пальцем. Я божественний! Вони невдовзі прийдуть по мене, і ми полетимо на… це не важливо для твого жалюгідного розуму, мавпо.

Ось знову світло. Це вони прийшли за мною. Я залишу це тут, аби все ж нижчі істоти дізналися мою історію.

М.

Якщо мистецтво наслідує природу, тоді його мета – виховання людини.

Так, дійсно, футуристи мали рацію, кажучи, що де є культ, там немає мистецтва. Але рація полягає лише в тому тут, що мистецтво має уникати формальної догматизації та стереотипізації, виводячи у люди другорядних митців-формалістів, і заперечуючи себе зсередини.

Мистецтво має балансувати між крайнощами формалізму та нестримного авангардизму. Бо його мета – виховання в людині людини. В усіх аспектах: емоційному, художньому, моральному.

Причому виховується як глядач, так і сам митець.

Нам не потрібне мистецтво заради мистецтва, бо з нього нічого узяти, окрім хибної думки про надлюдськість митця. Митець не надлюдина, а перший серед рівних – вихователь і піонер. І тому він має обов’язки перед суспільством. Обов’язки бути людиною та повчати людяности, як себе, так і інших.

Ми зовсім не кажемо, що муза померла. Але вона і не безпутна діва. Не безпутна лише в тому сенсі, що у неї є мета, шлях до якої строкатий. У мистецтва має бути мета, що балансує між двома крайнощами, але й суворо визначена.

Мистецтво – творіння людей про людей і для людей.

Обережно

Постмодернізм!

Усі збіги з реальними людьми випадкові.

Сьогодні був особливий день для Сашка Чуприни, бо він вирішив накласти на себе руки. План – залізобетонний: він підпалить усю свою макулатуру й згорить разом із домом і дружиною. Ось і його мила стукає у двері, щоби привітати з добрим ранком. Але він грубо виганяє її – «Пашла на хуй!» – і гучний удар дверима. Так, не сьогодні їм розмовляти. Він хоче побути на самоті у цей роковий день. Дістає пляшку дешевого вірменського коньяку з АТБ, виготовленого та розлитого в якомусь льосі Кривого Рогу.

Пише Ласиця в Телеграмі.

Але Чуприні сьогодні й не до нього, не до єдиної людини, з якою він був близький духом. Пішла перша шклянка і Чуприна скривився. Зі скривленим лицем він розбиває шклянку об підлогу й починає пити з горличка. Йому треба подумати. Ось, довкола нього все його надбання: купа віршів з огидними римами, якісь там статті, машинки «Лего». Усе це має згоріти, бо воно нікчемне й не варте життя, не варте, як і сам Сашко.

Треба відповісти Ласиці, та якось непрямо. Він має написати вірш, найкращий вірш за всю свою кар’єру, на прощання. Він робить іще три ковтки коньяку, кривиться й сідає за свій письмовий стіл. Він напише свій найкращий вірш на сам кінець. Він починає.

«Пора мені під три чорти…»

Ні, не це, закреслюю.

«Якби ж то шмарклі на губах

І сині електрички…»

Ні, знову не те. Треба щось ліричне, щось краще.

«Вечірні сонця, щебети, омари...»

О, во-во, воно.

«Вмочає пташка піську в яру мідь».

«Вмочає»?

Якось не так, але продовжуємо, часу все менше, а треба все зробити із самого ранку ще. – І вірш пішов, полинув, як по талому маслу хер. Ось він уже готовий, підписаний і викладений на шпальтах «Тривілли». Коньяку все менше, все менше, як і свідомости.

«Та пашло ано фсьо» – думає Сашко, запалює свою макулатуру й тихо виходить за двір свого приватного будинку. Горить! Горить його минуле, його мила і його машинки «Лего» разом з ними теж горять. А він піде зі світу живих іншим чином: утопиться. Він іде до єдиного містка в своєму селі через маленьку річку Яску. Трохи стоїть перед огорожею і… стрибає. Він знає, що треба одразу вдихнути, щоби втратити свідомість, але щось загубив ту мить. Він просто потоне сьогодні у річці двометрової глибини…

Але ж ні!

Перед його очима пропливло все його життя: горде і жалюгідне, видатне і тюхтійське… Ласиця… Ні! Цього не можна так переривати! Він виплив абияк до берега й ліг на спину. «Нєт, нєльзя».

Він не полише ні свого діла, ні своєї України… Україна… Ласиця…

Сашко перевернувся на живіт і почав робити ритмічні рухи вгору-вниз тазом.

Штани!

Треба їх здихатися! Вони відмежовують його від рідної землі і від думок про Ласицю! Сильними рухами він рве на собі штани, щоби вони не заважали йому й продовжує своє вакхічне діло.

Та щури й гадюки із «Тривілли» не хотіли, аби все так просто перервалося в питаннях самогубства. Вони полізли на нього гризти, жалити, переконувати в необхідності смерти. Вони нищили Чуприну, а він усе продовжував довбити землю, як останню шльондру, як тоді колись… Ласицю… На обрії горіло все село. Вогонь швидко перекинувся на інші подвір’я. Але Сашку було байдуже, бо він уперше за багато днів любив. Щури жерли його, та він не спинявся. Гадюки жалили його, та що вони йому? Він помер і був з’їдений щурами так, що лишилося лише криваве місце з продовбаною ямкою на бережку. І ніхто більше ніколи не згадав про нього, окрім Ласиці, що все перечитував останній вірш небіжчика та плакав дівочими сльозами.

Може, з того сім’я у землі ще виросте справжня Любов?

Коли Миколі Ласиці розповіли, що половина Нової Пирятинки згоріла, а на березі Яски знайшли криваве місиво зі слідами протиприродного сексу, він усе зрозумів. Він упав на стілець, закрив обличчя долонями та закричав. Закричав так, як може кричати лише вірний своєму коханцеві гомик. Він згадав усе, усе їхнє кохання, і ту саму ніч… Меланхолія не полишала Миколу і він почав ходити до берегів Яски, щоби покласти там польові квіти, які так любив дарувати Чуприні на їхніх таємних побаченнях.

Годинами Ласиця сидів на березі річки, плакав і думав самому втопитися. Та ж ні… Сашко в останні хвилини свого життя хотів жити, хотів жити для свого коханого, тож і він мусить… Сльози вусатого, сильної статури чоловіка не кінчалися в такі моменти, і здавалося, що Яска витікає із Ласчиних очей, а він – потворна русалка, що вийшла на берег в очікуванні свого коханого, який ніколи не прийде. Але не тому не прийде, що забув, а тому, що загинув… Чи винна голубка, що голуба любить? чи винен той голуб, що щури зжерли?

Миколі треба було забути сум, тож він почав пити ще більше, ніж до того у шкільній каптьорці. Але не допомагало. Він пішов до клубу, куди з каверним концертом приїхали Турчиновський і Лелека. Останній грав на електробандурі з кабарним фальшем, а перший украй кепсько співав Linkin Park. Все марно. Слова з пісень лише розпалювали Ласчине горе.

Треба прочитати його останній вірш знову.

І Ласиця читав, зачитувався кожним рядком, і в кожному слові знаходив згадки про ту солодку ніч, коли вони вперше полюбилися. Вони ховалися від своїх почуттів так довго, але нарешті, глибокої ночі пролунав дзвоник у квартирі Ласиці. Літній фізрук відчинив… На порозі стояв, похиливши голову, Чуприна й про щось думав.

– Що ти? Що т… – і міцний поцілунок у самі губи.

Більше нічого не існувало для них, це було цілковите затемнення. Лише шерхіт одягу, що падає, обійми, рука в руці… Микола перевернувся на живіт, запрошуючи Сашка взяти від нього все.

І він узяв.

Вони лежали на дивані вдвох і мило розмовляли про те, як усе так склалося, які дурні вони були, що приховували, що гаяли дорогоцінний час. Вони розмовляли про майбутнє, про спільних дітей, коли приймуть такий закон і не доведеться більше ховатися від людського ока. Вони називали дупцю Ласиці голубим фарватером і єдині на селі почали розводити голубів. Вони їли голубці щодня…

А тепера цього немає й не буде, бо… помер. Очі Ласиці не просихали, як не просихала і його горлянка прямо на стадіоні школи. Він закинув учителювання, пропускав уроки й цілі робочі дні, доки директорка суворо не насварила його. Ну і потім також пропускав – куди без цього? І все читав передсмертне прощання Чуприни, написане для нього. Все життя поділилося на до та після цієї страшної події. І хто би зміг висловити цей жаль словами, коли його вогонь не гасила навіть палена горілка з ацетону за 13 грн, якою Микола впивався?

Це тривало нескінченно довго, аж поки Ласиця не зрозумів у п’яному угарі, що своїм життям він платить за те, що Чуприна ніколи не сумуватиме за мертвим ним – і тоді він ніби переродився, усміхнувся життю, хоча й ніколи вже не був таким, як колись.

Гадаю, не зайвим буде роз’яснити той момент, чому я зневажив одного піїту після того, як називав його ґеніальним і талановитим, а нині ж – просто талановитим віршомазом. Невже це в мене така «жалюгідна ницість»? Давайте будемо називати піїту Х. І так, я визнаю, що називав його ґеніальним і дійсно так вважав. Я навіть встиг програшно поборотися за нього з одним поетичним метром. Програшною я ту битву вважав і вважаю, бо Х очевидно було властиве юнацьке честолюбство від початку, і маловідомий не дуже пописаний я ніяк не міг конкурувати з уже визнаним авторитетом, хоча я досі вірю в свої ідеї щодо літератури, про що ще якось скажу. Але честолюбство, хоч і гріх, та невеликий, і його можна пробачити ґенію.

Інша ж справа, коли йдеться про моральну потворність. Я свято переконаний, що перед митцем етичних зобов’язань перед суспільством значно більше, ніж естетичних. Митець повинен повчати людство, бодай трішки, а всі його моральні якості мали би хоч досягати рівня трюїстичної «нормальної людини». Ґеній як дзеркало світу має бути, без сумніву, моральною емпатичною людиною. Та відбулися події, що нанівець знищили всі мої сподівання на моральність Х. Він накинувся на пана Гундарєва, який, певно, якщо і зробив чого поганого за життя, то точно не може бути і не є покидьком, тобто не заслуговує на нелюдське ставлення. Взагалі ніхто не заслуговує на нелюдське ставлення з боку емпатичного ґенія. Завжди треба залишатися бодай трохи людиною. Бо це і робить ґенія кращим за інших: він ніколи не втрачає людської (божої?) подоби. Тут же я зустрів неймовірну ницість, інфантильність, злість, та й просто бидляцтво, не виправдані нічим, окрім гнилости душі. Тому я зрозумів, чи не вперше у житті, що віршики можна вивіряти за метром, можна наводити оману формою, але при цьому бути видатною гиддю, від якої нічому навчитися молодому поколінню, окрім «особливого становища поета перед черню».

Так, я не цураюся лайливих слів на адресу цього піїтки та дійсно вважаю його гиддю, а тому і просто обдарованим віршомазом, оскільки він не відповідає критеріям хоч би просто «порядної людини». Хто із нас безгрішний? Хтось ласий до випивки та їжі, хтось витрачає бездумно гроші, хтось розчавив мураху випадково. Але принижувати честь, гідність людини, яка заслуговує в демократичному світі на повагу, навіть якщо з її позицією ти не погоджуєшся – це жалюгідне почварство. Та і з чим тут було не погоджуватися, по суті? Пан Гундарєв патріот, громадський і культурний діяч, заслужений у своєму ремеслі, але він має свої погляди на місце російської (як, без сумніву, і будь-якої сусідньої) культури в українському суспільстві. Він зовсім не «ватник», не «маразматик» і точно не «наводить ракети по Харкову», про що скиглило оте нікчемисько. Він навіть не «ждун», як-то зараз кажуть. Але я побачив такий потік лютого бруду, що зовсім зневірився в ґеніальності, а першочергово – порядності Х. Тож я і висловив свою позицію відверто, після того, як закінчив укладати здиблене посивіле волосся. Гадаю, маю на це право у нашому демократичному гуманному суспільстві.

Ось у чому, власне, полягає моє обурення й ось єдина причина крутозламу мого ставлення до цього піїтки. Нехай собі маже віршики, які, вирвано з контексту його характеру, можна сприйняти за дуже хороші та шляхетні. На жаль, таких «поетів» вистачало в усякий час. Щиро сподіваюся, що на Х не чекає нічого, окрім забуття, бо таким потворам не місце у скарбниці найкращих синів і доньок людства.

п. Ю. Гундарєву

Коли п. Гундарєв запропонував мені написати таке есе, то перше, що мені спало на думку, це те, що тема трюїстична, збита, сама собою зрозуміла. Але я швидко згадав сьогоденну соціально-політичну ситуацію й змінив своє ставлення. Отже мені, як українцю за правом народження, за громадянством і за кров’ю, варто вчергове повторити ті самі «збиті» думки вже для вітчизняного читача, моїх братів і сестер. І тут першочергово мені з цілого переліку важливих для апології Ф. М. Достоєвського в очах співвітчизників запитань слід вирішити, на мій погляд, найабсурдніше: національне.

Рід Ф. М. Достоєвського походив з русинського села Достоєво, що знаходиться близько до кордону сучасних України та Білоруси, а найближчі пращури письменника навіть підписувалися на український манір (дід Андрій і батько Михайло). Отже, суто формально, за чоловічою лінією, видатний письменник був нашим земляком, а отже і ставитися до нього можна не як до «ворога», а, щонайбільше, як до «зрадника» чи «пристосуванця», та все ж таки «свого». Це ж у нас і з М. Гоголем і М. Булгаковим (цей останній, до речі, дійсно прославився антидержавницькими поглядами щодо України). Мені не подобається цей аргумент, і я ніколи би до нього не вдався, якби не довелося пояснювати найпростіші речі та рятувати цього ґенія від наклепу та несправедливої долі.

І тут я вже опускаю широкі розписи про те, що людина, яка жила більш ніж сто років тому ніяк не може бути пов’язана з путінським режимом ані логічно, ані генетично; як із сучасною Україною, власне, й мало пов’язані ті ж Винниченко та Міхновський. Про те, що часи змінилися: нові люди, нові політичні віяння, нові цінності, подеколи дивакуваті в очах іще живого старшого покоління. І те, що, до того ж, кожен із нас є людиною зі своєю думкою. Хто би з нас проголосив, що завжди й в усьому мав рацію, й жодного разу не сказав дурні чи чогось такого, про що пожалкував пізніше? Я за себе ручитися не можу в цьому останньому точно. Так само, як і в багатьох російських і польських (роман того ж Сенкевича «Вогнем і мечем») письменників, за сильного бажання, можна знайти антиукраїнські фрази й у Шевченка чи Франка.

Саме тому, що всі ми люди, і що політикою просякнуте все, ми маємо звернути увагу на перше й відкинути друге, адже ми повинні шукати якісь стовпи людськости й краси у наших пращурів і сучасників, а не тотально фільтрувати їх за мінливими політичними обставинами. Так, я глибоко розумію український біль від війни, я сам його переживаю, бо я – один із вас, українці. Але я зовсім відмовляюся розуміти те, що ненависть може засліпити чистий людський ґеній і пошану – мене виховували зовсім інакше. Я свято переконаний у тому, що ми маємо дивитися на пращурів – як на пращурів, і брати від них найкраще, полишаючи позаду найгірше. Значить – Ф. М. Достоєвський для нас – це письменник, а не «росіянин» чи «українець», «зрадник» чи «москаль», і ми маємо дивитися на нього, як на письменника, бо є що роздивитись.

Із цим покінчили й можемо переходити до більш серйозних речей, а саме до того, що ж цей письменник такого написав, що ми маємо зважати на нього навіть після спізнілої ревізії російських (і не дуже) письменників, безсумнівно, правильної? Я ж на це питання й відповідатиму надалі.

Як сказав В. С. Соловйов (видатний філософ-ідеаліст кінця ХІХ ст., а не політичний злочинець-пропаґандист), Ф. М. Достоєвський був більше мислителем, ніж письменником, або «художнім мислителем». Його твори, й особливо – «велике п’ятикнижжя», переповнені діалогами-роздумами і не про що-небудь, а про сенс і основу людського життя. Так, Достоєвський був одним із перших екзистенціалістів і цього неможливо ігнорувати, як не ігнорували Камю, Сартр, Шестов, Бердяєв, та й наш П. Мирний (див., напр. лист від його брата під час створення плану «Волів»). А вся річ у тому полягає, що Ф. М. Достоєвський жив у дуже бурхливий час, у «довгому ХІХ столітті», яке відзначилося зламом традиційної моральности, економічними революціями, війнами й утворенням перших наддержав у сучасному розумінні цього слова. Це були часи М. Штірнера та Ф. Ніцше, які проголошували атеїзм, егоїзм, нігілізм і переоцінку всіх цінностей. Власне, самого Ніцше дуже погано розуміли сучасники… Але осад його ідей був украй негативний для тодішньої людської моральности загалом. Починалося це ще з кінця Німецької класичної філософії та Фоєрбаха, і тому ми можемо вже бачити в 40-х рр. ХІХ століття відчайдушного С. Кіркегора з його «етично-естетичними» парадоксами.

У цей час М. Ф. Достоєвський і жив; на цей час він відгукувався, про нього він писав. Згадати лишень «нечаївщину» та злочин убивства, що поклав початок «Бісам» і занепокоєності «бісовщиною» письменника. Варто сказати, що побоювання Достоєвського були дещо перебільшені, але від того вони лише мали й більший результат. Мислитель і письменник в одному лиці, Ф. М. Достоєвський у цей бурхливий час намагався відшукати основу для людської моральности, яка була втрачена зі «смертю бога», тобто об’єктивного орієнтиру та законодавця. Він вбачав його, як не дивно, в євангельській проповіді, незалежно від того чи існує сам християнський бог (найчіткіше це видно в «Карамазових», де проскакують атеїстичні й богохульні діалоги). Чи погоджуватися з письменником – справа особиста. Але яка відчайдушна й хороша спроба!

Так, без сумніву, рашистська погань, що нині плюндрує нашу Україну, ніякого відношення до Достоєвського не має. Навіть ті «кадри», що читали його, не зрозуміли елементарної суті, яку особисто мені роз’яснювала ще у школі вчителька зарубіжної літератури Ю. В. Інакше би вони побунтували супроти війни, яка тільки й може бути людожерною.

Ф. М. Достоєвський, відгукуючись на нечаївщину, розкольниковщину й іншу «-ну», вирішив показати, як низько може пасти людина – до самого злочину вбивства! – але і як вона може піднятися, усвідомивши основи людинолюбства та гуртожиття, без яких людство і не може розвиватися та бути спокійним. Саме тому в його книгах так багато негативних персонажів і злочинців, які згодом розкаюються чи помирають у ненависті до себе. Бути злочинцем – протиприродно, каже Ф. М. Достоєвський, і це не залежить від релігійної віри, а є частиною самого культурного єства, яке наближає нас до «творця», як і саме мистецтво. Достоєвський чудово знав шаблонну фразу – «Якщо бога (об’єктивного джерела закону) немає, то все можна», але він розумів і те, чого досі не розуміють багато людей: «Якби бога не було, то його слід було би вигадати», адже інакше людство перетворюється на скот, на зграю канібалів і виродків, що миттєво втрачають всю набуту культуру. І чи не згоджуємося ми з тим мовчазно, коли пишемо власні закони й караємо злочинців супроти людськости? Здається, ми саме це й робимо. Тоді що нам заважає віддати шану одному зі стовпів цього принципу в Новий час, Ф. М. Достоєвському? Так само ми маємо вшановувати і Локка, Руссо, Мілля тощо – багато було світлих ґеніїв. І саме тому я вкрай не погоджуюся із популярною серед нас, українців, трактовкою Достоєвського як письменника-рашиста, чи хоча б «росіянина». Так, він писав російською; так, були в нього й людські вади; так, його рішення вічних проблем дискусійні. Але! І це «але» – вкрай багато значить у світі цивілізованому, у світі гуманному, у світі, про який мріяв Ф. М. Достоєвський, розписуючи покаяння та муки Р. Розкольникова близько 400 сторінок поспіль із 460-ти сторінок самого роману «Злочин і кара». І саме тому я продовжую читати цього великого автора, попри всі можливі ризики; саме тому я про нього пишу й вдумуюся в кожне його слово (як добре, що можу читати його першотвором! Але про це ще поговоримо). А в узагальнюючому підсумку думки можна було би сказати, що Достоєвський усе своє життя, усю свою вічну творчість, провоював із «бісами» людожерства в усіх їхніх проявах, і шкода, що ми не можемо цього розгледіти через тонку фальш цілком природної ненависти.

Достоєвський – це світовий, загальнолюдський ґеній; найчитаніший російськомовний автор закордоном за правом, видатний мислитель за суттю і, воїстину, запізнілий і такий вчасний апостол людинолюбства в серці своєму.